Назар Голей: «Дивно, коли тебе починають ледь не боготворити»
«Оксамитовий голос» а-ля Елвіс Преслі та «останній романтик Івано-Франківська» - такої слави вдалося зажити учаснику вокального шоу «Суперзірка» на каналі «1+1» Назарові Голею. Хоч і на півдорозі до перемоги йому засвітили «червоне світло», та знайти своїх слухачів хлопцеві таки вдалося. З однаковою майстерністю виконуючи хіти Володимира Івасюка та Френка Сінатри, Назар Голей зумів довести – на заході країни вміють співати. Про совість і шоу-бізнес, автомобілі й дівчат – у розмові з кореспондентом «ВЗ».
- Назаре, що змусило тебе залишити свої справи в Івано-Франківську та приїхати до Львова на кастинг?
- До проекту у мене була музична група Satellite, і одного разу після репетиції наша бек-вокалістка підійшла до мене й розповіла про новий вокальний проект. Ми з нею посміялися, бо не надто вірилось, що я зможу туди потрапити. Але вона переконала мене заповнити заявку на участь, сказала: «Мені здається, що ти маєш там бути». Мене запросили на передкастинг, потім – на кастинг перед зірковим журі. До кінця слабо вірив у якісь шанси, та надію мав. Складалось враження, що хтось «зверху» мені допомагав, бо все легко вдавалось у той період.
- Яке воно, життя після «Суперзірки»?
- Усі люди, що мене знають, кажуть, що я подорослішав. Багато нового досвіду, знайомств, нових обставин у житті. Мене почали впізнавати на вулицях. Раніше думав, що це приємно. Та насправді, коли розумієш, що ти така сама людина як інші, робиться трохи дивно, коли тебе починають ледь на боготворити. Хочеться пояснювати, що кожен міг би досягти цього, якби тільки захотів і повірив, що це можливо.
- Некомфортно почуваєшся у такому амплуа?
- Люблю увагу, хотів бути популярним. Мені подобається, коли мою творчість поважають, але не надто добре ставлюсь до людей, які можуть фанатіти від інших таких самих людей. Вважаю, що всі – рівні, з однаковими можливостями. В одних талант до одного, а в інших – до іншого.
- У своєму світогляді помітив якісь зміни?
- З’явились нові принципи, певні корективи в усвідомленні себе. Намагаюсь знайти в середині себе вісь під назвою «совість» і жити згідно з нею. Стараюсь робити так, як справді хочу, а не як того часто вимагають обставини. Наразі не можу сказати, що все йде так, як би того хотів, та рухаюсь до цього. Совість і шоу-бізнес – насправді сумісні речі. Совість – жорстка штука, у глибині душі ти завжди знаєш, чого хочеш, і знаєш, як правильно робити. Але є багато різних факторів – гордість, страх, думка загалу, яка впливає на вибір, – совість десь там часто губиться. Докладаю великих зусиль, аби чути її голос.
- Мабуть, твої погляди «боляче» зіткнулись із жорсткою реальністю на проекті…
- Навпаки. Проект і викликав у мене такі думки. Там нам трапились позитивні люди. Із нами працював хороший психолог. Він завжди наголошував на тому, що ми будемо цікаві тільки тоді, коли йтимемо від себе. Якщо не намагатися бути подібним на когось, будеш таким, яким ти є. Будеш цікавим для людей, адже чимось від них відрізнятимешся.
- Чи зацікавились тобою як виконавцем у Києві? Були якісь розмови про співпрацю?
- Зустрічався з Юрієм Нікітіним, ми мило поспілкувалися. Наразі не хочу робити якихось серйозних прогнозів, та, якщо те, що собі запланував, станеться, восени перестану бути жителем Івано-Франківська. Адже готуюся до вступу в Київський інститут музики ім. Р. М. Глієра.
- А яким бачиш себе на українській сцені?
- Часто думаю про це. Важко себе знайти саме в українському шоу-бізнесі. Більше до вподоби Європа, Америка, адже мені подобається джазова музика, а у нас вона не популярна. У майбутньому буду «випробовувати» себе за кордоном. Було б непогано спробувати тамтешньої школи, тих умов, повернутися сюди і відроджувати наше мистецтво, яке зараз, м’яко кажучи, не у найкращому стані.
Точно знаю, що хотів би мати на сцені живих музикантів. Бо виступати під фонограму навіть із живим вокалом – не те. Коли є жива музика, є багато людей - від команди, яка виступає, іде більша енергетика. Плюс – можливість імпровізації – річ, без якої важко будь-якому музикантові, який відчуває музику серцем, а не головою.
- Ти був улюбленцем Віри Брежнєвої, після львівського кастингу вона раділа, що вдалось відібрати «справжніх мужчин з гарним голосом». Спілкувався з нею поза ефірами?
- У нас не було спілкування як такого, це була симпатія виключно на енергетичному рівні. Не знаю, чим це викликано. Вона пояснювала це моїм низьким тембром голосу, який її зачаровує та не залишає байдужою. Отак, скромно (сміється. – Ю. Т.-Ч.).
- Ти з нею погоджуєшся?
- Коли був маленький, то мав дуже високий голос. І коли співав, усі казали: «О, як гарно дівчинка співає!». Мене це дратувало. Мріяв, що колись виросту і матиму такий низький голос, що ого-го! Дякувати Богу, так воно і вийшло.
- Як вважаєш, маєш імунітет до зіркової хвороби?
- Зараз довкола мене з’явились люди, які при зустрічі очікують з мого боку якихось «зіркових» вчинків, надмірного пафосу, який для мене не завжди зрозумілий. Мені здається, якщо хочеться подивитись на зіркові хвороби, треба піти на дискотеку та спробувати познайомитись із якоюсь дівчиною.
Переконаний у тому, що за багато речей, за які мені зараз всі вдячні, я, своєю чергою, мушу дякувати тільки якимось силам «зверху». Був такий період, що міг хизуватись своїм голосом, у мене з’являлась гордість за свій вокал. І одного разу трапилось так, що на день його втратив. З невідомих причин повністю захрип та не міг взяти жодної ноти. Тоді зрозумів, наскільки він не залежить від мене. Він є – і це добре. Але може настати момент, коли він просто зникне – і що ж тоді буду робити? Можливо, мені хтось подарував голос, аби я дарував його людям? А не користувався, як якимось трофеєм. Це не мій здобуток. У свої 19 років у мене насправді мало речей, яких зміг досягти сам. За виховання вдячний батькам, за українську мову – Батьківщині. Навіть та ж участь у «Суперзірці», через яку у мене тепер купа фанатів, – подарунок долі.
- Назаре, усі говорили про твою «фобію» - виконання пісень російською мовою. У тебе справді був такий страх?
- Це, звісно, перебільшення. У мене душа до того не дуже лежала. Це тільки через те, що я – українець і народився в Україні. Є достатньо хорошого українського матеріалу, наша мова – гарна й милозвучна. Коли обставини того вимагають або є якісь уподобання, то виконати пісню російською – для мене не проблема.
- Але якщо йтиметься про якісь конкретні умови для місця під шоу-бізнесовим сонцем, ти готовий «переступити» через себе?
- Точно не знаю, як відповісти на це питання. Можна жити чітко за принципами, не йдучи ні на які жертви, і не досягти нічого. А можна років п’ять робити те, що тобі не зовсім до душі, але якимось чином себе зарекомендувати, заробити певні кошти, і вже тоді з певним ім’ям і фінансами робити те, що тобі справді подобається.
- Окрім різножанрової музики, ти ще захоплюєшся і автомобілями…
- Є таке. Я ж хлопець. Коли вперше сів за кермо – відчув, як особистий простір виростає на велику кількість метрів. Ти відчуваєш себе «володарем гори», керуєш чимось, цей механізм повністю підкоряється всім твоїм діям. Він має велику силу й потугу. Не можу сказати, що коли матиму авто, буду страшним і ненормальним «їздаком», хоча, так само не скажу, що і дуже відповідальний. Та для мене важлива безпека тих людей, які ходять довкола мене.
- Заведено, що у музичному світі молоді виконавці заради іміджу та більшої кількості прихильниць приховують свої справжні стосунки із кимось. Ти теж дотримуєшся такого «правила успіху»?
- Так і роблю (усміхається. – Ю. Т.-Ч.). Не хочу афішувати імені цієї людини. Не хочу, щоб з боку дівчат лунали закиди, мовляв, «що він у ній знайшов?», чи з боку хлопців – «от, нічого собі, знайшла собі якогось». Це викликає зайву заздрість і плітки. А фанатки, які навалюватимуться на мене великими хвилями, не страшні для мене. Хіба що вони будуть дуже сильними. І зможуть скрутити мене та зробити якісь неперевершені речі (сміється. – Ю. Т.-Ч.).
- Мабуть, саме ця муза і надихає тебе на створення віршів?
- За час проекту зазнав сильних внутрішніх переживань, був час, коли все було добре і коли – погано. Саме тоді й народилась велика кількість поезій. Настільки велика, що й сам не сподівався, що можу стільки написати. А за останній місяць написав, мабуть, більше віршів, аніж за все своє попереднє життя
Довідка
Назар Голей народився і живе в Івано-Франківську. Закінчив другий курс нафтогазопромислового факультету Франківського інституту нафти і газу, спеціальність – нафтогазове буріння. Закінчив музичну школу, студію скрипки. Діапазон музичних уподобань починається роком та «металом» - і закінчується класикою. Окрім музики, захоплюється автомобілями, кінематографом, культурами народів світу та філософією. Пише поезію. 19 років.
- Назаре, що змусило тебе залишити свої справи в Івано-Франківську та приїхати до Львова на кастинг?
- До проекту у мене була музична група Satellite, і одного разу після репетиції наша бек-вокалістка підійшла до мене й розповіла про новий вокальний проект. Ми з нею посміялися, бо не надто вірилось, що я зможу туди потрапити. Але вона переконала мене заповнити заявку на участь, сказала: «Мені здається, що ти маєш там бути». Мене запросили на передкастинг, потім – на кастинг перед зірковим журі. До кінця слабо вірив у якісь шанси, та надію мав. Складалось враження, що хтось «зверху» мені допомагав, бо все легко вдавалось у той період.
- Яке воно, життя після «Суперзірки»?
- Усі люди, що мене знають, кажуть, що я подорослішав. Багато нового досвіду, знайомств, нових обставин у житті. Мене почали впізнавати на вулицях. Раніше думав, що це приємно. Та насправді, коли розумієш, що ти така сама людина як інші, робиться трохи дивно, коли тебе починають ледь на боготворити. Хочеться пояснювати, що кожен міг би досягти цього, якби тільки захотів і повірив, що це можливо.
- Некомфортно почуваєшся у такому амплуа?
- Люблю увагу, хотів бути популярним. Мені подобається, коли мою творчість поважають, але не надто добре ставлюсь до людей, які можуть фанатіти від інших таких самих людей. Вважаю, що всі – рівні, з однаковими можливостями. В одних талант до одного, а в інших – до іншого.
- У своєму світогляді помітив якісь зміни?
- З’явились нові принципи, певні корективи в усвідомленні себе. Намагаюсь знайти в середині себе вісь під назвою «совість» і жити згідно з нею. Стараюсь робити так, як справді хочу, а не як того часто вимагають обставини. Наразі не можу сказати, що все йде так, як би того хотів, та рухаюсь до цього. Совість і шоу-бізнес – насправді сумісні речі. Совість – жорстка штука, у глибині душі ти завжди знаєш, чого хочеш, і знаєш, як правильно робити. Але є багато різних факторів – гордість, страх, думка загалу, яка впливає на вибір, – совість десь там часто губиться. Докладаю великих зусиль, аби чути її голос.
- Мабуть, твої погляди «боляче» зіткнулись із жорсткою реальністю на проекті…
- Навпаки. Проект і викликав у мене такі думки. Там нам трапились позитивні люди. Із нами працював хороший психолог. Він завжди наголошував на тому, що ми будемо цікаві тільки тоді, коли йтимемо від себе. Якщо не намагатися бути подібним на когось, будеш таким, яким ти є. Будеш цікавим для людей, адже чимось від них відрізнятимешся.
- Чи зацікавились тобою як виконавцем у Києві? Були якісь розмови про співпрацю?
- Зустрічався з Юрієм Нікітіним, ми мило поспілкувалися. Наразі не хочу робити якихось серйозних прогнозів, та, якщо те, що собі запланував, станеться, восени перестану бути жителем Івано-Франківська. Адже готуюся до вступу в Київський інститут музики ім. Р. М. Глієра.
- А яким бачиш себе на українській сцені?
- Часто думаю про це. Важко себе знайти саме в українському шоу-бізнесі. Більше до вподоби Європа, Америка, адже мені подобається джазова музика, а у нас вона не популярна. У майбутньому буду «випробовувати» себе за кордоном. Було б непогано спробувати тамтешньої школи, тих умов, повернутися сюди і відроджувати наше мистецтво, яке зараз, м’яко кажучи, не у найкращому стані.
Точно знаю, що хотів би мати на сцені живих музикантів. Бо виступати під фонограму навіть із живим вокалом – не те. Коли є жива музика, є багато людей - від команди, яка виступає, іде більша енергетика. Плюс – можливість імпровізації – річ, без якої важко будь-якому музикантові, який відчуває музику серцем, а не головою.
- Ти був улюбленцем Віри Брежнєвої, після львівського кастингу вона раділа, що вдалось відібрати «справжніх мужчин з гарним голосом». Спілкувався з нею поза ефірами?
- У нас не було спілкування як такого, це була симпатія виключно на енергетичному рівні. Не знаю, чим це викликано. Вона пояснювала це моїм низьким тембром голосу, який її зачаровує та не залишає байдужою. Отак, скромно (сміється. – Ю. Т.-Ч.).
- Ти з нею погоджуєшся?
- Коли був маленький, то мав дуже високий голос. І коли співав, усі казали: «О, як гарно дівчинка співає!». Мене це дратувало. Мріяв, що колись виросту і матиму такий низький голос, що ого-го! Дякувати Богу, так воно і вийшло.
- Як вважаєш, маєш імунітет до зіркової хвороби?
- Зараз довкола мене з’явились люди, які при зустрічі очікують з мого боку якихось «зіркових» вчинків, надмірного пафосу, який для мене не завжди зрозумілий. Мені здається, якщо хочеться подивитись на зіркові хвороби, треба піти на дискотеку та спробувати познайомитись із якоюсь дівчиною.
Переконаний у тому, що за багато речей, за які мені зараз всі вдячні, я, своєю чергою, мушу дякувати тільки якимось силам «зверху». Був такий період, що міг хизуватись своїм голосом, у мене з’являлась гордість за свій вокал. І одного разу трапилось так, що на день його втратив. З невідомих причин повністю захрип та не міг взяти жодної ноти. Тоді зрозумів, наскільки він не залежить від мене. Він є – і це добре. Але може настати момент, коли він просто зникне – і що ж тоді буду робити? Можливо, мені хтось подарував голос, аби я дарував його людям? А не користувався, як якимось трофеєм. Це не мій здобуток. У свої 19 років у мене насправді мало речей, яких зміг досягти сам. За виховання вдячний батькам, за українську мову – Батьківщині. Навіть та ж участь у «Суперзірці», через яку у мене тепер купа фанатів, – подарунок долі.
- Назаре, усі говорили про твою «фобію» - виконання пісень російською мовою. У тебе справді був такий страх?
- Це, звісно, перебільшення. У мене душа до того не дуже лежала. Це тільки через те, що я – українець і народився в Україні. Є достатньо хорошого українського матеріалу, наша мова – гарна й милозвучна. Коли обставини того вимагають або є якісь уподобання, то виконати пісню російською – для мене не проблема.
- Але якщо йтиметься про якісь конкретні умови для місця під шоу-бізнесовим сонцем, ти готовий «переступити» через себе?
- Точно не знаю, як відповісти на це питання. Можна жити чітко за принципами, не йдучи ні на які жертви, і не досягти нічого. А можна років п’ять робити те, що тобі не зовсім до душі, але якимось чином себе зарекомендувати, заробити певні кошти, і вже тоді з певним ім’ям і фінансами робити те, що тобі справді подобається.
- Окрім різножанрової музики, ти ще захоплюєшся і автомобілями…
- Є таке. Я ж хлопець. Коли вперше сів за кермо – відчув, як особистий простір виростає на велику кількість метрів. Ти відчуваєш себе «володарем гори», керуєш чимось, цей механізм повністю підкоряється всім твоїм діям. Він має велику силу й потугу. Не можу сказати, що коли матиму авто, буду страшним і ненормальним «їздаком», хоча, так само не скажу, що і дуже відповідальний. Та для мене важлива безпека тих людей, які ходять довкола мене.
- Заведено, що у музичному світі молоді виконавці заради іміджу та більшої кількості прихильниць приховують свої справжні стосунки із кимось. Ти теж дотримуєшся такого «правила успіху»?
- Так і роблю (усміхається. – Ю. Т.-Ч.). Не хочу афішувати імені цієї людини. Не хочу, щоб з боку дівчат лунали закиди, мовляв, «що він у ній знайшов?», чи з боку хлопців – «от, нічого собі, знайшла собі якогось». Це викликає зайву заздрість і плітки. А фанатки, які навалюватимуться на мене великими хвилями, не страшні для мене. Хіба що вони будуть дуже сильними. І зможуть скрутити мене та зробити якісь неперевершені речі (сміється. – Ю. Т.-Ч.).
- Мабуть, саме ця муза і надихає тебе на створення віршів?
- За час проекту зазнав сильних внутрішніх переживань, був час, коли все було добре і коли – погано. Саме тоді й народилась велика кількість поезій. Настільки велика, що й сам не сподівався, що можу стільки написати. А за останній місяць написав, мабуть, більше віршів, аніж за все своє попереднє життя
Довідка
Назар Голей народився і живе в Івано-Франківську. Закінчив другий курс нафтогазопромислового факультету Франківського інституту нафти і газу, спеціальність – нафтогазове буріння. Закінчив музичну школу, студію скрипки. Діапазон музичних уподобань починається роком та «металом» - і закінчується класикою. Окрім музики, захоплюється автомобілями, кінематографом, культурами народів світу та філософією. Пише поезію. 19 років.
30 Липня 2010, 0:14
Версія для друку
